Іноді слова не вимагають прапора, щоб говорити про найважливіше. Цей вірш — про тих, хто чекає на ранок, навіть якщо навколо — руїни.
🌿
Там, де олива хилиться вітру,
І діти малюють на стінах світи,
Живе тиша, що колись була
Піснею весни, а не відлунням біди.
Пил на порозі — не вибір, а час,
Камінь в долоні — не гнів, а захист.
Кожен світанок — як молитва про дім,
Де небо не рветься на крики й на жахи.
Нехай корені знову торкнуться землі,
Нехай голос почують — не тільки в сльозах.
Бо право на ранок, на хліб, на усмішку —
Це не дар, а основа в простих небесах.
І якщо ти чуєш — не суди, не мовчи.
Просто запам’ятай: у світу є діти.
Їм не потрібен ні трон, ні кордон —
Їм потрібен лиш дім. І трохи світла.
Нехай кожен, хто побачить цей образ, згадає: світло це не розкіш, а право. І діти – його перші носії.